«Російський снайпер влучив моєму онуку в лоб і в око»: розпочався суд на росгвардійцями, які розстрілювали в Гостомелі автівки з цивільними

— Чи не щодня питаю себе, чому від російських куль загинув мій онук Саша, а не я, хоча ми з ним їхали в автомобілі поруч? — сказала в інтерв'ю «ФАКТАМ» Лілія Колеснікова з Гостомеля Київської області. — Я вже прожила життя — мені 60 років. А Саші було лише 18. Я часто плачу за ним. Його мама (моя старша донька Світлана) каже, що хоче до нього. Його вбили на другий день великої війни, коли я везла його на автівці по Гостомелю до мене додому. Після визволення Київської області по відеокамерам вдалося встановить, що того страшного дня на тій ділянці дороги окупанти вбили 12 цивільних, які їхали машинами. Вижили лише дві людини: лікарка і я. Мене тоді поранило, причому доволі сильно.

Зараз в суді Ірпеня розглядається кримінальна справа за позовом Лілії Колеснікової та одного громадянина Німеччини до групи бійців Росгвардії за скоєння воєнних злочинів в Гостомелі.

«В медичний університет Саша поступив щоб стати нейрохірургом і створити ліки, за допомогою яких вилікувати маму»

— Мій онук Саша закінчив школу з золотою медаллю, а музичну — з червоним дипломом, — продовжує Лілія Колеснікова. — Дуже гарно грав на фортепіано. Любив вчитися. На свята просив дарувати йому книги. Він без протекції поступив в медичний університет на бюджет (на іспитах отримав стільки балів, що міг вступити фактично в будь-який виш). Мав підвищену стипендію.

ВІДЕО ДНЯ

Сімейне фото: Лілія Василівна (у центрі) з обома доньками, онуками та чоловіком

— Як сталося, що 25 лютого 2022 року ви з онуком опинились на тій смертельній ділянці дороги в Гостомелі?

РЕКЛАМА

— Почну, певно, з того, що незадовго до повномасштабним вторгненням у мого чоловіка Валерія після перенесеного коронавірусу стався обширний інсульт. Стан у чоловіка був дуже важкий. Він лежав в Київській обласній лікарні. В той день, коли почалася велика війна, лікар сказав, що доведеться всіх виписати.

Тут слід сказати, що мій Валерій високий — 1,9 метри зросту, має вагу десь 120 кілограмів. А у мене габарити ледь не половину від його. І все ж в перший день великої війни я змогла привезти його в наш будинок в Гостомелі. Наступного дня (25 лютого 2022-го) моя старша донька Світлана зі своїм 18-річним сином Сашою та цивільним чоловіком поїхали з Києва до нас — щоб допомагати доглядати батька і бути всім разом.

— Я так розумію, російські нелюди вбили Сашка саме в той день. Як він тоді опинився в вашій машині, якщо їхав з Києва до вас в іншому авто з мамою і вітчимом?

— Поясню. Я поїхала на своєму автомобілі їх зустріти. І тут виявилось, що міст через річку Ірпінь розбомблено. Але ще можна було перейти під ним пішки. Я перебралась на протилежний берег річки і повернулася назад разом з Сашком. А Світлані пройти там було не під силу, тож вона зі своїм цивільним чоловіком поїхала в об’їзд через село Стоянка (Бучанський район).

РЕКЛАМА

Сашко з мамою

— Чому Світлані було не під силу пройти через хай і зруйнований, але все ж прохідний міст?

— Річ у тім, що Світлана інвалід. В неї рідкісна хвороба — дистрофія м’язів. Вона ще трошки може ходити, але от самостійно встати, сісти — ні. Ця аномалія виникла в неї, коли народжувала Сашу. Пологи були важкі — донька пережила клінічну смерть. Як пояснили лікарі, тоді «випав» ген, який відповідає за м’язову систему.

Відтоді недуга поступово прогресувала. На превеликий жаль, поки що ефективного лікування від неї немає. Проте донька щороку проходила курс терапії. Ці зусилля не дали результату: спочатку відбулася атрофія м’язів на одній нозі, згодом — на другій. Стало складно підніматися сходами. Далі процес перекинувся на руки… На момент початку повномасштабного вторгнення Світлана могла самостійно хіба що дійти до вбиральні. Сашко доглядав за мамою.

РЕКЛАМА

Важливо сказати, що в медичний університет він поступив щоб стати нейрохірургом і створити ліки, за допомогою яких вилікувати маму.

— Зрозуміло. Тож Світлана зі своїм цивільним чоловіком поїхала в об’їзд, а ви з онуком — напрямки до вас додому?

— Саме так. Я поспішала: бо, коли виїздила з дому, думала, що лишаю свого паралізованого чоловіка хвилин на 20, а вийшло — на багато довше.

Дорогою нам з Сашком траплялися цивільні машини, спалені росіянами. Боялася, що і нас зараз знищать: вистрілять з гранатомета, і на тому все. Ми проїхали, як мені здавалося, найнебезпечнішу ділянку шляху — тобто проминули перший супермаркет і парк «Щасливий». Аж раптом я почула, що у онука випав з рук телефон. За мить до того на вулиці пролунало — пах, пах!

— То були постріли?

— Як потім з’ясувалося, постріли снайпера. У свідоцтві про смерть написано, що Саша загинув миттєво. Той клятий снайпер влучив йому в лоб і в око. Я вже вам сказала, що повернулась до Саші, почувши звук падіння його телефону. Аж раптом втратила свідомість, бо мене поранило.

— Ви пам’ятаєте, як зупинили машину?

— Машина така, що, коли я відпустила педаль, вона сама зупинилася.

— Скільки часу ви були непритомною?

— Не знаю. Коли прийшла до тями, Саша лишався на пасажирському сидінні поруч зі мною пристебнутий ременем безпеки. Його голова звисала на бік. Але я тоді ще не зрозуміла, що він мертвий. Кричала і плакала, бо була в шоковому стані.

Розстріляна машина, в якій їхали Лілія Василівна та Сашко

Потім мене питали, з чого по вас стріляли. Звідки я знаю? Чула вибухи з різних боків, автоматні черги.

«Я й досі ледь не щоночі бачу дуже важкий сон: сниться, як донька шукає Сашка, потім везе його, щоб поховати, а у неї стріляють російські солдати»

— Куди вас було поранено?

— Це були множинні рани — в мене влучило багато уламків. Я не могла поворухнути правою рукою, бо уламок влетів в плечову кістку. Рука зовсім не працювала.

— Ви тоді змогли дістатися до лікарні?

— Так. Коли отямилася ув машині, вдруге повернутися до Саші не могла. Лівою рукою завела двигун і поїхала. В кінці парка автівка підскочила на «лежачому поліцейському». Мене так підкинуло, що ледь знову не провалилась в безпам’ятство. Не могла утриматись, щоб не плакати і не кричати. І все це під «акомпанемент» вибухів і свист куль.

Якось доїхала до третього супермаркету. Відчула, що стала погано бачити, тож зупинила машину. Відкрила дверцята. Поблизу були люди. Вони викликали «швидку». Ще до того, як вона приїхала, з місцевої амбулаторії прийшла медсестра, зупинила мені кров, що фонтаном била з артерії. Незабаром примчала «швидка». Мене доставили в лікарню в Бучу.

— Сашко лишився в машині?

— Так. Я просила лікарку «швидкої», щоб забрала в лікарню онука, а не мене. Вона похитала головою — мовляв, йому вже не допоможеш. Сказала, що за ним приїде інша машина.

Коли я вже була в лікарні, мені подзвонила Світлана. Питає, де Сашко. Кажу, не знаю. Вона з чоловіком почала його шукати.

— Їм вдалося знайти тіло вашого онука?

— Так. До мене в лікарню прийшов хлопець, який був біля машини, коли мене забирала «швидка». Сказав: «Якщо у вас є родичі, то подзвоніть їм і скажіть, що вбитого хлопця з вашої машини люди фотографують і розповсюджують ці фото в соцмережах». Я зателефонувала Світлані. Вона розповіла, що обдзвонила всі місцеві лікарні і морги. Виявилось, що Сашине тіло нікуди не привезли. Бо на той час російські окупанти розстріляли одну зі «швидких», тож лікарі були змушені припинити виїзди. Тому Сашко залишися в моїй машині.

— Той хлопець, що прийшов в лікарню, вас знав?

— Ні. Але розшукав мене. Адже в Бучі лише одна лікарня. Того хлопця звати Кирило.

— Ваша старша донька змогла забрати тіло сина?

— Так, змогла. Але в морзі в Бучі відмовилися його прийняти, сказали везти в селище Макарів. Але й Макарівський морг не приймав. А вже звечоріло. Аж раптом Світлана побачила українських військових. Підійшла до них, впала на коліна, розповіла, що її дитину вбито, тіло в морг не приймають, бо немає довідки про смерть. Військові пішли зі Світланою до поліції. Там виписали довідку, і тільки тоді вдалося вирішити питання.

Вдалося домовитися поховати Сашу в селі Білогородка. Світлана з цивільним чоловіком змогли привезти туди Сашка наступного дня десь о пів на шосту вечора. Причому дорогою їх обстріляли російські солдати. Сашу опустили в яму цивільний чоловік доньки, директор кладовища і батюшка. Отак хоронили мого онука.

Я й досі ледь не щоночі бачу дуже важкий сон: сниться, як донька шукає Сашка, потім везе його, щоб поховати, а в неї стріляють російські солдати. Час для нас розділився до війни і — після. Живем минулим, родини немає — руїни.

— Ви в цей час лежали в лікарні Бучі. В тих умовах в лікарі змогли надати необхідну допомогу?

— Вони зробили все, що було тоді в їх силах. Тут слід сказати, що чотириповерхова лікарня в Бучі старенька. Під час обстрілів мені здавалося, що її піднімає в повітря і кидає на місце. Метрів за 200 від лікарні знаходився недобудований будинок. Росіяни мов божевільні гатили по ньому три дні — можливо, їм здалося, що там ховається навідник. В лікарні не було, ані води, ані світла. Не було й хліба.

Одного дня до нас вдерлися окупанти, шастали по палатах, шукаючи поранених українських солдат, питали, чи бува немає серед пацієнтів громадян росії. Я тоді так втомилась від всього цього жаху, що мене охопила байдужість — думала, якщо вб’ють, то хай так й буде.

З лікарні я поїхала чи то 13, чи то 14 березня (точно вже не пам’ятаю). Дісталася Білогородки. Молодша донька Олена приїхала туди, щоб забрала мене до себе. Старша Світлана на той час вже повернулася в Київ. І я поїхала до неї, бо вона більше потребувала моєї допомоги.

— Ваш чоловік Валерій лишався в Гостомелі?

— Так, лишився сам, не маючи навіть памперсів. Було таке, що впав з ліжка і не міг самостійно звестися. Мої діти подзвонили сусідам, попросили допомогли йому. Сусіди вибили двері, стали доглядати мого чоловіка. Найбільше йому допомагав сусід Олег. Дуже йому вдячна.

Тоді неподалік від нашого будинку розмістилися російські військові. Вони вигнали Валеру з дому, поселилися у нас. В один з днів росіяни сказали й іншим місцевим, щоб йшли — мовляв, автобус «Червоного хреста» доставить цивільних у білорусь. Фактично людей просто витурювали з їх домівок. Окрім цього, солдати заходили їх в помешкання і грабували.

— Я так розумію, Валерій не міг самостійно дійти до того автобусу «Червоного хреста». Сусіди забрали його з собою?

— Так. Вони поклали мого чоловіка на садовий візок і повезли до місця, куди начебто мав приїхати автобус. Вони дісталися у лісі місця, де з одного боку стояли українські війська, з іншого — ворожі. В цей час почався бій. Сусіди попадали в багнюку, вимокли, дуже замерзли. Їм довелося вертатися. Попри те, що їм було дуже й дуже важко, мого Валерія вони не покинули.

— Ваш чоловік пережив окупацію Гостомеля?

— На щастя, лишився живий. Ми забрали його в Київ шостого квітня.

Після звільнення Київської області до мене прийшли з прокуратури — слідчі хотіли переконатися, що я жива. Вони підозрювали, що окупанти вбили мене і кинули в братську могилу разом з багатьма вбитими ними місцевими. Тоді прокуратура й відкрила кримінальну справу по факту вбивства Саші і мого поранення. А вже після того я дізналася, що адвокат Юрій Білоус за заявами потерпілих безплатно береться за те, щоб добитися в суді покарання російських воєнних злочинців. Тож я звернулася до нього, і зараз в Ірпені розглядається справа проти нелюдів, які вбили мого онука.

«Осіб, причетних до цього злочину, встановлено»

— У рамках судових процесів в Ірпені та в Німеччині ми заявимо вимогу про покарання винних, відшкодування моральної шкоди за вбивство онука Лілії Василівни Колеснікової і шкоди завданої її здоров’ю, — розповів «ФАКТАМ» адвокат Юрій Білоус.

— Я правильно зрозумів, що цю справа розглядається не тільки судом в Ірпені, але також в ФРН?

— Так. Поясню чому. В цій справі декілька потерпілих. В тому числі, громадянин Німеччині. Сталося так, що на початку повномасштабного вторгнення він був у Гостомелі. Цей чоловік, на щастя, не загинув, але його було поранено. Я спілкувався з ним минулого року.

Німецька прокуратура звернулася до української щодо цієї справи і таким чином отримала відповідні документи. Для чого? Я вважаю, для того, щоб ініціювати певні юридичні процедури, які можуть стати основою для початку розгляду судом Федеративної республіки Німеччини.

Слід розуміти, що Німеччина (та інші країни) має право судити громадян росії за воєнні злочини. Це називається універсальна юрисдикція. Вона застосовується стосовно воєнних злочинів, бо вони являються міжнародними. Тож кожна країна має право судити за них навіть у випадках, коли потерпілі не є її громадянами, воєнні злочини вчинено не на її території. Маємо відповідний приклад: в Фінляндії засудили до довічного ув’язнення росіянина Воїслава Тордена за чотири воєнні злочини, які він скоїв в Україні.

У випадку з вбивствами цивільних на дорозі в Гостомелі німецька судова система має ще більше підстав зайнятись цією справою, адже один з потерпілих — громадянин ФРН. Але правосуддя не має бути ексклюзивним тільки стосовно цієї людини. Адже, окрім неї, від російських військовослужбовців постраждали й інші люди — громадяни України. Тож суд ФРН має розглядати воєнні злочини, скоєні і проти них. Сподіваюсь, що візьмемо участь в судовому процесі у Німеччині.

— Чи вдалося встановити особу вбивці онука Лідії Василівни?

— Осіб, причетних до цього злочину, з’ясовано. Важливо розуміти, що суд не може розглядати справу, якщо невідомо кому конкретно висунути звинувачення.

В Гостомелі камери відеоспостереження зафіксували, що ці співробітники ОМОН росгвардії 25 лютого 2022 року розстрілювали машини з цивільними

— Можете назвати прізвища підсудних?

— Це співробітники ОМОН Росгвардії: Вейкколайнен Сергій Валерійович, Гадалов Микита Сергійович, Казейчев Сергій Вікторович, Малахасєв Олексій Сергійович, Потопальський Олег Васильович.

Вбивці цивільних Сергій Вейкколайнен та Олег Потопальський

На жаль, судовий процес над ними в Ірпені загальмувався через процедурні моменти, пов’язані з потерпілим громадянином Німеччини. Він має право бути викликаним на судове засідання, ознайомитися з повісткою та обвинувальним актом. Для цього доводиться залучати перекладача. Наразі здійснюється переклад документів судової справи на німецьку мову, які будуть передані в Німеччину. Все це забирає багато часу — вже фактично рік процес не рухається. Тим часом, як нам стало відомо, ФРН зверталася до України для отримання матеріалів цієї справи. Якщо в Німеччині почнеться судовий процес без залучення українських громадян, які є потерпілими, це буде несправедливо.

— Ви зверталися з цього приводу о прокуратури Німеччини?

— Так, звернувся письмово німецькою мовою до Посольства ФРН в Україні, до Генеральної прокуратури ФРН, до Федерального управління кримінальної поліції та Міністерства юстиції Німеччини. Минуло вже понад місяць. На жаль, відповіді досі не отримав.

Юрій Білоус: «Якщо у Німеччині почнеться судовий процес без залучення українських громадян, які є потерпілими, це буде несправедливо»

Раніше «ФАКТИ» писали про моторошні подробиці злочину росіян на Херсонщині: «Тетяну показово повісили біля суду за фразу «Скадовськ — це Україна».

На фото у заголовку Лілія Василівна з онуком Сашком

Фото надано Лілією Колесніковою

Источник